Таку фразу випадково накопала в стрічці новин, і вона різко запала мені в душу.
Хіба зможемо ми жити так, як жили до війни? Ті, хто відсиджувався осторонь, так, зможуть. А ми?
Чи зможу я, навіть якщо влаштуюсь за спеціальністю, спокійно реагувати на корупцію і несправедливість в своєму рідному спорті? Чи зможе людина, яка раніше годинами працювала за комп’ютером, а потім пережила пекло Донецького аеропорту, повернутись до попереднього стилю життя? Чи зможуть повернутися додому іноземці, які самовіддано боронили нашу країну? Чи зможуть вижити в жорстокому мирному світі бійці, що повернулись з фронту інвалідами? І до цього всього варто додати, що про нас намагатимуться якомога швидше забути. Вже наша влада робить кроки до цього. Зараз ще суспільство поділяється на «тих, хто воював», «тих, хто ховався» і «тих, хто допомагав». І ставлення відповідне. Але з часом це все забудеться. І, цілком вірогідно, що продажний корупціонер, який ховався за маминою спідницею від мобілізації, буде начальником над тими, хто, ризикуючи життям, виборював мир. І як нам з цим жити?
Ми ніколи не станемо такими, як раніше. Ті, хто місяцями голодали в брудних окопах, ніколи не купляться на дорогі квартири та високі зарплати. Ті, хто бачив на власні очі смерть, та й сам позбавив життя не одного поганця, ніколи не будуть працювати на «паркетних генералів». Ми ніколи не зможемо жити так, як жили «до».
А найстрашніше буде, якщо ця війна не дійде до логічного завершення. Навіть поразка в такій ситуації була б кращою за «перемир’я». Ми кинули все, пішли на ризик, втратили близьких нам людей. Ми пережили те, чого не бачили в найстрашніших снах… а повернулись ні з чим. Мир? Ні, окуповані Донбас та Крим – це не мир. Це виглядає так, ніби привладні мажори зібрали нас докупи і втоптали в землю своїми дорогими чоботями. Мовляв – повоювали і досить, тепер зникніть. Живіть як раніше. А як це – жити як раніше? Як до війни? Не вийде… «Війна заради миру», «здобудемо мир перемогою» – ось чого ми прагнемо. Перемоги, а не перемир’я. Зрозумійте це, нарешті.